Нову книжку віршів Ганни Осадко я б назвав поетичними історіями, перев'язаними вузлами пам'яті, своєрідною хронікою, яку тонко підсвічують жарівки її поетичної мови. Переважно ці історії викладені розмитим сюжетом, деталями, які, розсипані у площині тексту, свідчать про цупку предметність поетичних образів і реальність їх походження. Майже у кожному вірші можна відчути поетичне тертя між локальністю та універсальністю, які саме й творять особливий, авторський шов стилю. Це оповіді зрілих очей дитячої наївності, якесь дивне поєднання простоти і глибини, бажання сказати про світ, послуговуючись візуальними контактами з пам'яттю, з тим, що становить головний імпульс поезії. (Василь Махно)