«В дрімучу епоху Брежнєва я пішов у внутрішню еміграцію. Я писав свої твори, зашифровуючи їх за переклади з арканумської. Я вигадав країну Арканум, вигадав авторів, які там начебто жили й творили.А поволі Арканум став пробиватися у мої сни. Я жив в Арканумі, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночі, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гінців на конях і стукали мені у вікно. Стукали перснями на пальцях, руків'ями мечів, стукали гілками і вітром, стукали пташками і хрущами, кликали всіма мовами і голосами.Я підводився і йшов до вікна. Воно розчахувалося, і Арканум мене втягував у себе, засмоктував і впорядковував моє життя.Арканумська мова пробивалася крізь мою, наче стебла трав крізь пісок, проламувала пам'ять, зливалася з моєю. Я переставав розрізняти, де моя мова, а де арканумська.В Арканумі я чувся безпечно».