«Безпросьвітні хмари залягли навколо. Осїннїй дощ то ллє мов із відра, то cїє через сито. Вітер гуде й наганяє хмару за хмарою вже третїй день... Несподївано зняла ся погода, бо ще зістав ся цїлий тиждень до Семена. Не було ще бабиного лїта, ще й пташка не зривалась у лет, і ластівки, що заснували під моєю стріхою за лїто не одну кольонїю, тепер збентежені нежданною слякою й холодом, ycїм гуртом лїтають над подвірєм, збираючись у далеку, спішну дорогу. В таку добу, щільненько позапиравши вікна й двері, що доси в лїтку навикли стояти настїж, я засїв дома сам, залишивши вcї неодкладні дїла, тай до себе не сподївав ся нїкого. Коли ще над вечір третього дня, як уже почало добре смеркать ся, почув ся гуркіт колїс на залїзних осях, і на моє подвірє заїхав довгий польський віз до дишля, на яких звичайно їздять у нашій сторонї нїмецькі кольонїсти. Глянувши в вікно я зразу пізнав, що це три занедбані конячки, з висушеними ребрами й обдертими як у балаґульських шкап боками, притягли мого неблизького сусїду отця Анастаса. Не диво було зрадїти в таку негідь та бездоріжє сторонньому чоловікови, і я мерщій кинув ся на подвірє привитати гостя...»