У 1935 році Ервін Шредінгер, геніальний австрійський фізик, запропонував уявний експеримент, якому судилося стати культурною іконою та філософською загадкою. У той час, коли квантова фізика починала розхитувати основи наукової думки, Шредінгер уявив собі кота, замкненого в коробці, який опинився в ситуації, настільки ж абсурдній, наскільки й просвітницькій: живий і мертвий водночас, принаймні до того моменту, поки спостерігач не відкриє кришку коробки.

Тим, хто не володіє деталями квантової механіки, парадокс може здатися абсурдом. І в цьому, власне, і полягає його сила. Шредінгер не намагався визначити новий фізичний принцип. Він радше хотів вказати на дивні наслідки ще молодої теорії.

Цей кіт, ідеально розміщений на межі двох протилежних станів, став чимось набагато більшим, ніж концептуальний експеримент. Це дзеркало, що відображає парадокси природи, сприйняття і навіть нашої культури.

Цей парадокс сягає своїм корінням теорії квантової суперпозиції, властивості, яку описав сам Шредінгер у відомому рівнянні. У світі нескінченно малих частинок, такі як електрони та фотони, "існують" не в одному стані, а в комбінації станів одночасно. Одна частинка може перетинати дві щілини одночасно, як показано у відомому експерименті з подвійною щілиною, і лише при спостереженні розпадається у певний стан. Однак ця химерна поведінка, здається, зникає в макроскопічному світі: кіт не подорожує миттєво в два різних місця, не здається одночасно живим і мертвим.

Парадокс, таким чином, піднімає важливе питання: коли відбувається перехід від мікросвіту до нашого повсякденного світу? Чи залежить це від спостерігача? Від нашого способу інтерпретації реальності? Чи з природою самої реальності, яка, можливо, набагато більш "нюансована", ніж ми собі уявляємо?

Іммануїл Кант ще за століття до того, як Шредінгер сформулював свій парадокс, стверджував, що реальність ніколи не є безпосередньо доступною. Завжди існує "посередництво" нашого розуму, який організовує те, що ми сприймаємо, відповідно до таких категорій, як простір і час. Але квантова фізика, здається, виводить нас за межі кантіанського мислення, припускаючи, що сама реальність може залежати від того, як ми її спостерігаємо.

Зв'язок між фізикою та філософією ще ніколи не був таким глибоким, але "кіт" також знайшов свій шлях у популярній культурі. У 1970-х роках відомий фізик Стівен Гокінг описав квантову механіку як "абсурдну" і водночас захоплюючу, посилаючись на приклад парадоксу Шредінгера.

А хто може забути культову сцену в серіалі "Теорія великого вибуху", в якій герої палко обговорюють мертвого і живого кота? Або фільм "Месники: Ендшпіль", в якому Месники використовують концепцію квантової суперпозиції для пояснення подорожей у часі?

Метафора кота Шредінгера проникла всюди: від науково-фантастичних романів до музичних кліпів і мемів, що циркулюють у соціальних мережах. Однак за цією легковажністю криється складна і провокативна думка: кіт уособлює невизначеність наших знань і крихкість нашого способу сприйняття реальності. Світ літератури також знайшов натхнення в цьому "перетині". Такі романи, як "Кошмар Шредінгера" Джона Ґріббіна, поєднують науку та фантастику, щоб дослідити великі кордони природи. Це показує, як парадокс вплинув не лише на лабораторії, але й на колективну уяву.

Кіт належить не лише фізикам і філософам. У певному сенсі Шредінгер створив інструмент, який запрошує нас побачити зв'язки між різними дисциплінами: фізикою, філософією, мистецтвом, психологією. Його ящик стає метафорою нашого власного всесвіту, в якому залишається більше запитань, ніж відповідей.

Наприклад, у сучасній психології для пояснення поняття когнітивної невизначеності...