У документальному романі Вернона Кресса читач знайде об'ємну картину колимських і частково сибірських таборів раннього повоєнного періоду. Її автор – освічений австрієць, який випадково потрапив у казан ГУЛАГ'у. Не потерпаючи через втрату радянських ідеалів, Вернон Кресс почувається в ньому літописцем, об'єктивним свідком. Задротований світ він бачить очима вихідця із Західної Європи. Не оминаючи страждань, оповідач – оптиміст і романтик за натурою – намагається розповісти не лише про те, як люди в таборі гинули, але й як вони там виживали. У своїй розповіді сам автор не даремно відзначає «дух швейкіади»: світлі інтонації гумору споріднюють «Зекамерон» із «Декамероном». Водночас у перегукуванні цих назв міститься гіркий сарказм, нагадування про трагічний контраст між епохою Ренесансу й жорстоким XX століттям.