Проза Тараса Прохаська правду досконало імітує. Зрештою, вона сама є правдою, якщо тільки мати силу сприймати буття так, як сприймає його Прохасько. Бо це надзвичайно болісне відчування, призвичаєння до нестерпності аж в такій мірі, що породжує легкість передсмертного марева. Це зосеред­женість на найнез­начніших змінах (тропізмах) довкілля, загос­трення погляду, характерне хіба що для галюцинованої сві­домості, проникнення в приховану натуру справ. Звід­си — парадоксальне поєднання абсолютної свободи і непереборної приреченості, простоти і переусклад­неності, задо­волення і відрази.